«Україна має знати ім’я кожного солдата, який віддав за неї життя…»


Національний військово-історичний музей України створив повну базу даних усіх загиблих на Донбасі наших захисників

З початком російської агресії працівники Національного військово-історичного музею України (НВІМУ) почали збирати інформацію про загиблих військовослужбовців та представників інших силових відомств.  

Цій діяльності посприяло керівництво Міністерства оборони України: ще у травні 2014 року було дано розпорядження військовим частинам та військкоматам надсилати відповідну інформацію до НВІМУ. Паралельно працівники музею знайомилися з родинами загиблих, збирали інформацію серед учасників АТО, передусім поранених
Докладно про те, як створювалася база даних про всіх загиблих на цій війні, «Народній армії» розповів заступник начальника Національного військово-історичного музею України з наукової роботи Ярослав Тинченко

— На моє глибоке переконання, Україна повинна знати кожного свого солдата, який віддав за неї життя, — говорить Ярослав Юрійович. — Допомогти рідним і близьким з’ясувати обставини загибелі їхніх синів і батьків, долю тих, хто зник безвісти, — у цьому вбачаю своє завдання і як людина, і як вчений-історик.

— Чимало випадків, коли факт смерті солдата пройшов через усі рапорти та списки, а його тіла немає. Через це родини військовослужбовців сподіваються, що вони живі і вимагають шукати їх серед полонених. Як розв’язується ця проблема?

— Якщо достовірних фактів про перебування військовика в полоні немає, то його прізвище може потрапити до переліку зниклих безвісті. Прізвища загиблих можуть бути занесені одночасно у два списки — загиблих та зниклих безвісті. Проте загиблим вважається військовослужбовець, факт смерті якого задокументовано в рапорті командира частини. На підставі цього документа загиблий вноситься до відповідного списку, що ведеться в Головному управлінні персоналу ГШ ЗСУ.

Коли у рідних і близьких є сумніви, вони можуть позиватися до суду, запросити туди свідків, які бачили смерть сина чи батька, і на підставі судового рішення визнати його загиблим. Ухвала суду є підставою для виплати грошової компенсації за загиблого. Але здебільшого родини плекають надію, що їхній чоловік або син у полоні, й не поспішають до суду.

— Як здійснюється вивезення тіл загиблих із району АТО?

— Навесні-влітку 2014 року цим займалися безпосередньо у військових частинах. Коли наприкінці липня 2014-го українським військам уперше довелося відступати і там залишати тіла загиблих, за ними відряджалися спеціальні офіцери. Приміром, на півдні Донецької області розшукував та вивозив тіла полковник Петро Потєхін — один із оборонців Савур-Могили. Коли сталася трагедія під Іловайськом, вже 30 серпня на території, яку вже контролювали російсько-терористичні війська, працювали групи офіцерів Збройних Сил України та підрозділи Червоного Хреста. Саме вони впродовж 30 серпня — 1 вересня знайшли та вивезли тіла багатьох загиблих вояків…

Після цього російська сторона заявила, що українські військові більше не можуть працювати на «тій» території, але туди пустять цивільних волонтерів. Тоді Управління цивільно-військового співробітництва ЗС України звернулося до нашого музею, щоб знайти волонтерів-пошуковців, які б негайно вирушили в район АТО для пошуку та вивезення наших загиблих. Уже 3 вересня 2014 року перша група працювала на території Савур-Могили, де було знайдено останки дев’яти загиблих військовослужбовців 30-ї бригади.

— Антитерористична операція триває вже майже три роки. Розкажіть, будь ласка, як нині ведеться пошукова робота.

— Міністерство оборони України, попри складну ситуацію на Донбасі, ніколи не забувало про тих, хто загинув і залишився на «тій» стороні. Постійно велися пошуки солдатів та офіцерів. Тіла та їхні фрагменти — в окремих випадках — доставлялися до Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова і Старобільська для проведення ідентифікації. 2015 року завдяки гуманітарному проекту ЗС України «Евакуація-200» судмедексперти Дніпра провели ідентифікацію майже 487 тіл загиблих, які вважалися зниклими безвісти. Ця робота тривала, завдяки чому вдалося з’ясувати імена і прізвища багатьох воїнів, які віддали своє життя за нашу країну. Рідні й близькі поховали їх з усіма військовими почестями. А також отримали передбачені чинним законодавством грошові виплати. 2016 року робота пошуковців була зосереджена переважно на територіях, які знаходяться під контролем України. Тіла загиблих воїнів доставляються представниками Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ до судово-медичної експертизи у м. Дніпро.

— А скільки військовиків поховано з табличками «Тут спочиває невідомий солдат»?

— На сьогодні 16 таких поховань на кладовищі під Старобільськом, 76 — у Запоріжжі, й понад 100 — у Дніпрі. Частину цих загиблих вже ідентифікували, оперативно-розшукові справи по них закриті, й Міністерство оборони України позиціонує цих воїнів як офіційно загиблих. Окрім того, є загиблі з Національної гвардії України та Державної прикордонної служби України. Водночас родини продовжують плекати надію, що їхні близькі десь у полоні, втратили пам’ять чи були вивезені на територію Росії. Тому категорично відмовляються навіть здавати зразки ДНК, упереджено ставлячись не лише до державних органів влади, але й до науки. На превеликий жаль, дехто спекулює на людському горі цих родин, обіцяючи повернути… хлопців з полону.

— Пане Ярославе, не можу не торкнутися ще однієї вкрай болючої теми — ідентифікації тіл загиблих українських вояків…

— Офіційно ми цим не займаємося. Але, зважаючи на надзвичайну важливість проблеми, слідчі органи нам не заважають працювати над цим на волонтерських засадах, і надають потрібну інформацію. Зараз ведеться робота щодо ідентифікації 11 загиблих військовослужбовців Збройних Сил України та Національної гвардії України, які полягли ще 2014 року.

— Свого часу був дуже популярним, особливо у соціальних мережах, інформаційний тренд про приховування оборонним відомством кількості безвісти зниклих…

— Навіть ставити так питання некоректно: навпаки, військове відомство докладає всіх зусиль, щоб цієї проблеми взагалі не існувало. Зокрема Управління цивільно-військового співробітництва ЗС України на чолі з полковником Олексієм Ноздрачовим дуже багато для цього зробило. І продовжує працювати в цьому напрямку.

— Відомо, що видано 1-й том «Книги пам’яті військовослужбовців, які загинули за єдність України». Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.

— Він вийшов друком влітку 2016 року до 25-ї річниці незалежності. Це розповідь про майже 800 загиблих солдатів та офіцерів Збройних Сил України, уродженців шести областей — Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської та Закарпатської. Видання містить фото і біографію кожного бійця. Про деяких героїв можна прочитати зворушливі спогади рідних та друзів. Планується видати ще два томи, які міститимуть інформацію про загиблих з інших областей.

Гроші на видання були виділені згідно з розпорядженням Міністра оборони України генерала армії України Степана Полторака.

Водночас ми маємо видавців-спонсорів, які очікують від нас книгу з іменами загиблих з усіх збройних формувань, а не лише зі Збройних Сил України, яка була б побудована за хронологічним принципом. Ми сподіваємося, що 1-й том цього видання з інформацією про загиблих до 5 вересня 2014 року (часу укладення Мінської угоди) незабаром вийде друком.

— Дякую за розмову.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ..
















Перейти в кінець історії